Коли пацієнтові болить, то це не обов`язково рак. Коли йому призначають знеболюючі, то це – не наркотики. А коли лікар відмовляє підопічному у знеболенні – то він садист і порушник Кримінального кодексу.

Саме такі позиції послідовно та самовіддано обстоює Андрій Гардашніков – лікар-онколог у КНП “Обласний клінічний онкологічний центр Кіровоградської обласної ради”. Спеціально для видання «Народне слова» він створив матеріал, у якому докладно пояснив, які права у таких випадках має пацієнт, куди він повинен звертатися за відповідними призначеннями чи зі скаргами на їхнє невиконання. А також – як працює з такими ситуаціями медицина Кіровоградщини.

Дуже часто, коли люди говорять про онкологічні хвороби, про рак, вони кажуть про дуже сильний, пекельний, нелюдський біль. Згадую, як в дитинстві (я ріс у сім’ї лікарів) я дивувався: невже неможливо зробити якусь операцію, «вимкнути» відчуття болю, щоб людина хоча би не зазнавала тих мук…

Сильний біль може викликати не лише рак, як помилково вважається у суспільстві. Бувають травми, які викликають пожиттєвий біль, є дуже багато інших хронічних хвороб, які неможливо вилікувати і які вміють робити людині боляче. Дуже боляче…

Біль – такий симптом, який завжди викликав у мене ступор. Важко не жаліти людину, яка мучиться від болю, і тим більш безпорадним ти себе почуваєш, якщо не можеш допомогти.

З 2012 року я зрозумів, що ми можемо допомогти, просто ми не знаємо того, що ми непрофесійно, неграмотно користуємося тими інструментами, які вже давно маємо. Наприклад, якщо морфін діє чотири години, а ми його призначаємо двічі на добу (тобто один раз на 12 годин в кращому випадку) – то він і не має спрацювати. Просто тому, що його неправильно використовують.

З 2013 року в Україні суттєво змінилося законодавство. Якщо до 2013 року лікарю було реально страшно призначати опіоїди (наркотичні ліки для знеболення, які невігласи обзивають “наркотиками”, але про це пізніше), якщо було потрібно списувати порожні ампули, призначати ті ліки через комісії (які ніколи не збиралися, підписи ставилися формально, але на папері існувала така вимога).

З 2013 року право лікувати пацієнта дали лікарю. Саме лікар (а в деяких випадках – фельдшер) призначає наркотичні ліки для знеболення. А при наданні паліативної допомоги (допомоги у випадках, коли неможливо вилікувати хворобу – причину болю, коли можливо лише зменшувати чи прибирати ті проблеми, які та хвороба викликає) – лікар може видати ліки або виписати рецепт на таку кількість ліків, яка потрібна для лікування протягом п’ятнадцяти днів.

Про це написано в Постанові Кабінету Міністрів України від 13.05.2013 №333 та в Наказі Міністерства охорони здоров’я України від 19.07.2005 №360. А в 2015 році було видано ще й Наказ Міністерства охорони здоров’я від 07.08.2015 р. №494.

Прошу читачів звернути увагу на те, що в жодному нормативному акті (законах, наказах, постановах) не сказано про те, що наркотичні лікарські засоби мають призначатися лише при лікуванні болю, що його викликає рак. У жодному нормативному акті не сказано про те, що сімейні лікарі, лікарі-терапевти або лікарі інших спеціальностей мають отримати дозвіл від лікаря-онколога (чи від будь-якого іншого лікаря) для призначення наркотичного лікарського засобу для лікування пацієнта. 

Зате є статті в Кримінальному кодексі України. Стаття 139 передбачає відповідальність за ненадання медичної допомоги медичним працівником. Стаття 140 – за неналежне виконання професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником.

Українські лікарі (на Кіровоградщині теж) часто чомусь бояться виконувати вимоги чинного законодавства, але не бояться порушувати закон. Українські лікарі нерідко відмовляють пацієнту в належному лікуванні хронічного болю, чим створюють катування для пацієнта. Катування вважається дуже серйозним злочином проти людяності в усьому світі. Але зберігається як прояв сучасної української медицини в наших реаліях. І це є неабиякою проблемою та величезним викликом для нашого суспільства. Не інакше, як ганьбою є ситуація, коли законодавство змінилося ще у 2013 році, а якісне лікування хронічного болю, правильне використання ліків для знеболення й досі, через вісім років, є рідким виключенням. Вісім років українські лікарі відмовляються працювати у відповідності до чинного законодавства, знущаючись таким чином над величезною кількістю людей!

Наскільки мені відомо, керівники управління охорони здоров’я Кропивницької міської ради та департаменту охорони здоров’я Кіровоградської обласної державної адміністрації не вводять незаконних перепон для лікарів області, які би перешкоджали лікарям лікувати чи полегшувати хронічний біль паліативних пацієнтів. Абсолютно щирий від мене респект нашим організаторам охорони здоров’я за це. Я нерідко сперечався, критикував, але не можу не визнати, що інформації про такі їхні дії я не маю. Але в ході обговорення цієї проблеми в соціальних мережах я дізнався, що в деяких областях та регіонах нашої країни є керівники управлінь чи департаментів, які цим займаються.

Тому треба говорити про кілька рівнів садизму в медицині нашої країни. Якщо лікар за своєю ініціативою знущається над пацієнтом, не лікує йому больовий синдром, влаштовуючи йому тортури – це одна справа. Зазвичай у одного лікаря не так багато людей з хронічним болем, що потребують призначення наркотичних лікарських засобів. Це також тяжкий злочин, але далі – буде гірше. Якщо знущатися над пацієнтами захотів керівник лікувального закладу він вже влаштовує тортури для всіх пацієнтів – всіх його підлеглих. Вже з’являється масовість цього злочину. Такий садист-керівник може знущатися над десятками, а то й сотнями людей. А якщо людина очолює медицину міста чи області та вводить перепони, які не передбачені чинним законодавством, для роботи лікарів усієї “території покриття” – він вже катує тисячі або десятки тисяч людей (якщо місто велике – можливо, й для мільйонів). Як на мене, відповідальність за катування має бути дуже жорсткою. І чим масовішими є такі злочини проти людяності, тим більш жорсткою має бути відповідальність.

Тепер – добра новина. Якщо лікарі будуть призначати ліки так, як це рекомендовано, то у нас не буде пацієнтів з хронічними хворобами, які постійно страждають від болю. Тобто, пацієнти – будуть, а от страждань від болю – не буде, або майже не буде. Так, для цього треба користуватися анальгетиками – препаратами для лікування болю. Як ненаркотичними, так і наркотичними. До речі, пам’ятаєте, ми говорили, що називати наркотичні ліки “наркотиками” – невігластво? Наркотики – це речовини, якими торгують злочинці і які вживають люди з наркозалежністю. А наркотичні ліки – це лікарські засоби, які призначає лікар для лікування пацієнтів із тяжкими хворобами та важкими симптомами.

Треба вчитися приділяти належну увагу словам, які ми говоримо. І якщо “наркотиками” ліки називають люди, які не обізнані в медицині, в лікуванні хвороб, це пів біди, але коли свою непрофесійність демонструє медичний працівник, говорячи, що він “виписав наркотики” – це дуже сумно, навіть страшно. Якщо, звісно, цей медичний працівник не працює десь за сумісництвом наркобароном чи відпрацьовує наркодилером.

Повернемося до ліків. Як має надаватися медична допомога пацієнтам з хронічним болем?

Лікар зобов’язаний, коли працює з пацієнтом, у якого на тлі хронічної хвороби є біль, оцінити силу болю за десятибальною шкалою. У ситуації слабкого болю він має призначити погодиний прийом ненаркотичного анальгетика (зазвичай це парацетамол, який призначається 4-6 разів на добу постійно).

При хронічному болю середньої сили лікар має до ненаркотичного анальгетика додати слабкий опіоїд (трамадол, кодеїн) або малі дози сильного опіоїду (морфіну, оксикодону, бупренорфіну).

При сильному хронічному болю лікар повинен до ненаркотичного анальгетика додати сильний опіоїд (морфін, оксикодон, пластирі фентанілу тощо).

Через 24 години лікар зобов’язаний оцінити ефективність призначеного лікування. При ефективному лікуванні  його треба продовжувати. При неефективному – робити корекцію призначень, підвищувати дозу, за необхідності – міняти препарати (наприклад при неефективності слабкого опіоїду – призначити сильний опіоїд).

На кожному етапі лікар може призначати додаткове, допоміжне лікування, яке називають ад’ювантною терапією.

Якщо лікар призначив тричі на день таблетки, але два тижні не цікавиться справами пацієнта – це не лікування. Якщо у пацієнта зберігається сильний біль, а лікар нічого не змінює в лікуванні – це не лікування. Якщо пацієнт має лише короткі паузи між болем – це не лікування. В результаті лікування болю ми маємо отримати людину, що не відчуває болю.

Найчастіше таке лікування (яке не є спеціалізованим) здійснює сімейний лікар. І сімейному лікарю не потрібні для виконання своєї роботи ніякі дозволи чи вказівки онколога, психіатра, патологоанатома чи лікарів інших спеціальностей.

З іншого боку, якщо пацієнт з хронічним болем лежить в стаціонарі – не має він мучитися від болю в очікуванні зустрічі з сімейним лікарем. А має невідкладно отримати адекватну медичну допомогу саме там, де він зараз знаходиться на лікуванні.

Лікування хронічного болю – це обов’язок кожного лікаря, без виключень. Від сімейного лікаря найменшої амбулаторії загальної практики – сімейної медицини до почесних академіків київських інститутів. І коли лікарі в Україні почнуть виконувати свої професійні обов’язки, в нашій країні майже неможливо буде зустріти людину, яка тривало страждає від болю. Якою би важкою не була б хвороба, що викликає той біль.

До речі, що робити, якщо у пацієнта є біль, але хвороба, яка викликає цей біль, ще невідома? Наприклад, є підозра на рак, але точний діагноз ще не встановлено. Мені здається, що це – дуже важке питання. Але, на мою думку, послідовність дій має бути наступною: якщо є сильний біль, найперше потрібно знеболити. А вже коли пацієнт не має пекельного болю, потрібно докласти всіх можливих зусиль для того, щоб уточнити діагноз.

Втім, особисто мені найчастіше зустрічаються випадки знущання над пацієнтами, ненадання медичної допомоги в лікуванні їхнього болю там, де діагноз давно встановлений і немає абсолютно підстав для таких знущань.

Що ж робити, якщо лікар відмовляється від призначення своєчасного та повноцінного лікування болю?

В першу чергу – звернутися до головного лікаря, до керівника лікувального закладу (підприємства). У нас не всі керівники лікувальних закладів є професійними, не кожен відповідає займаній посаді. Але особисто я знаю декілька очільників лікувальних закладів та підприємств в нашій області, які є не тільки небайдужими,  але й дуже грамотними, дуже професійними. Які однозначно допоможуть пацієнту отримати належне лікування.

А от якщо головний лікар таки не відповідає займаній посаді та не надає необхідної допомоги пацієнтові, не наводить лад у роботі підлеглих, я вважаю, що обов’язково потрібно викликати поліцію (за номером 102) та зафіксувати факт ненадання медичної допомоги, написати відповідну заяву. Після цього звертатися на гарячу лінію департамента охорони здоров’я Кіровоградської обласної державної адміністрації (для мешканців нашої області) – тел. (0522) 24-13-14 з понеділка по п’ятницю; субота, неділя та святкові дні – (0522) 24-13-69; гарячу лінію голови обласної державної адміністрації – 0-800-500-238; гарячу лінію Міністерства охорони здоров’я України – 0-800-505-201 (по буднях з 9:00 до 18:00); до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини – 0800-50-17-20.

Всі телефонні звернення я би дублював письмовими зверненнями. Ми маємо зрозуміти просту річ. Поки масові злочини проти паліативних пацієнтів відбуваються тихо, поки катування приховані – тортури будуть продовжуватися дуже довго. І дуже багато людей буде страждати від цього. Якщо кожен випадок буде відомим правоохоронним органам, органам, що відповідальні за організацію надання медичної допомоги (управління, департаменти), центральним органам влади – буде дуже важко повторювати ці злочини. Важко та некомфортно. А поки що знущатися над паліативними пацієнтами з сильним хронічним болем є дуже комфортним, бо за це не наступає відповідальність.

Наша спільна з вами задача – це змінити. І зробити так, щоб люди з важкими хворобами не страждали від постійного болю. І ми це обов’язково зробимо. Ми обов’язково переможемо біль та байдужість таких лікарів та чиновників. Головне – об’єднати наші зусилля та не припиняти боротьбу. Я – за життя без болю. А ви?

Підготував Лікар-онколог Андрій Гардашніков для видання "Народне слово"